Куда обратить особое внимание покупая сервера.

Куда обратить особое внимание покупая сервера.

В течении времени любая фирма, в течении личного развития, сможет встретиться с моментом что будет обязательным фактом улучшать свою IT-отрасль. Приходит период, что руководству по настоящему следует заказывать производительные сервера, так как офисные компьютеры уже не работают с необходимыми заданиями и с сохранением информации. Установка и запуск сервера дает возможность решить разные проблемы по осуществлению коих нужно довольно большие мощности, хранения главных а также резервных копий важных данных, формирование внешнего подключения к приложениям и другим сетям организации. Выбор подходящего сервера для фирмы помогает гарантировать прочный доступ к организационным данным компании. Перед покупкой также надлежит определить задачи сервера потому, что по этой причине напрямую зависит стоимость машины и его обслуживание.

Сервер, главным образом, есть сильным компьютером, который в силах быстро осуществлять различные вычислительные поручения как bulletproof server, и конечно фиксировать одновременно все передаваемые данные компании. С целью лучшего удобства сервера начали группировать по их назначению и поставленных задач. Согласно данной таблице сервера распределяют на:

Сервера, где распределяются крупные объемы данных. Данные сервера специально созданны под БД.

Оборудование, в задачи которых входит осуществление программ, которые запрашивают не малых мощностей и на котором имеет возможность работать один или два людей сразу.

Остальные виды сервера относят к файл-базу, все они используются в целях сохранения цифровой информации и доступа к нему нескольких групп юзеров

Но, надо обозначить что такая систематика стала довольно относительной и часто сервера осуществляют сразу множество действий в работе.

По таким составляющим как ОЗУ, мощьность ядер, вместилище винчестера проводят функциональную систематизацию севрерных кластеров. Дополнительно влияют на такое дифференцирование объем блока и его типы.

Ну, теперь начнём с главных шагов по правильному подбору сервера.

Сперва квалифицируете задания и задачи, какие начнет совершать будущий сервер.

Очередным шагом будет определение будущего условия а также позиции под функционирования сервера. Очень важно определить численность клиентов, что будут применять серверные потенциалы машины.

И наконец, нужно разобраться какими мощностями будет владеть ваш новый сервер. Мы рассуждаем о подобных мощьностях как микропроцессор, ОЗУ и другое

Неизменно до покупки поставьте хорошо сделайте оценку потребностей для компании. Это поможет вам избежать покупки сервера с недостающими либо лишними мощностями, а поэтому — не совершать ненужных вложений. В случае если вы берете компьютер с малыми мощностями тогда возникают трудности с полноценной службой серверной деятельности, поэтому может возникнуть достаточно просчетов а также недоступность сервера. Если будет приобретен сервер с производственными мощностями которые перекрывают нужды, значит это повлечет дополнительные расходы на обслуживание и работу сервера.

Данные рекомендации предоставят вам шанс отыскать себе сервер, который будет отвечать любым вашим нуждам. И вам нужно принять в расчет доступность роста мощностных характеристик сервера по мере роста организации. Нынче вы можете найти для себя подходящий сервер бесплатно и не беспокоится о стабильной эксплуатации и организации поставленных задач.

Ну что же, сделаем итоги. Спервача вам требуется определить какие конкретно проекты будут осуществятся на сервере, какое количество сотрудников получат к нему аккаунт и как много предполагается одновременных подключений. Затем выясняем сколько енергии начнет при этом использоваться и из таких параметров приступать к формированию требований на приобретение сервера.

Желаем вам успешной работы и совершенствования вашего дела.

Цель по выбору подходящего выделеного сервера

Цель по выбору подходящего выделеного сервера

Эта публикация окажется полезна для фирм, количество людей у каковой достигает от 4 до 17 пользователей.

Основополагающая задача приведенной заметки будет объяснить про роль выделенный сервер в компаниях и предоставить советы по наилучшему поиску серверного железа и софта.

Основная речь в том что слово «Сервер» с английского означает как прислуга. И впрямь, сервер оказывает довольно значимые сервисы для всех сотрудников многих отраслей. Потому AHKOР всегда считается невыносимо прочным, и поэтому изрядно дорогим. И даже не всегда многие выделеные сервера являются наиболее мощными нежели обычные стационарные персональные компьютеры. А также очень занимательный случай состоит в том что ежели сервера задействованы на специалистов, следовательно абоненты их следовательно приказчиками.

Разберем роли и цели.

Далее мы подойдём к такому факту что поручения которые проделывает сервер позволено применить для всяких серверных станций, а разрешено и сочетать ряд поручений на единственном сервере. С самого начала следует понимать что в компаниях серверных станций больше одного, это обусловлено тем что в действие входят некоторые факторы, что следует понимать отдельно. Уточним что данные разграничения несут достаточно условный характер.

1. Компьютер какой специализирован для всяческих софтов.

Подобный сервер создается относительно редко. Он нужен для действия очень мощных проектов, главным образом это кодовые алгоритмы учетных кодов или других приложений что просят довольно больших ресурсов для своих вычислений. Чаще всего, в мелких фирмах данные приложения бывают очень редко и по такой причине подобные сервера приобрели отнюдь не большую востребованность. Этот вид серверов предполагает наличность мощных технических составляющих, быстрые чипы новейшего уровня, а также огромного размера оперативной памяти. Дополнительно неотъемлемым условием является наличность дополнительных носителей и сильная охлаждающая сборка.

Одним словом — это сильно недешевые сервера. Но зато на таковых серверах можно ставить сервер под ZennoPoster, и проделывать функцию по запуску другого перечня приложений.

2. Компьютер для терминальных задач

Подобный сервер содержит много схожести с информационным сервером для кодов. Смысл подобного терминального сервера включается в том что он предназначен для многих абонентов с разнообразным уровнем администрирования. Предоставленная методика позволяет примыкать к станции от разных соединений (часто весьма слабых) и выполнять здесь самые разные высчитывания и выполнять программы. Это может быть как рендериноговая так и аудиторская проекты. От такого сервера требудется продвинутая и неотказная отдача, потому, что одновременно к серверу должно быть подсоединено несколько юзеров. Но к таковому серверу смогут устанавливать связь юзеры с нетбуков и телефонов.

На терминальный доступ включаются пользователи под особенные приложения и компьютерные программы.

Во всех эпизодах поиска сервера надо принимать во внимание ряд специфик, что весьма необходимы при работе.

Серверные станции не считаются функциональным местом для работников. Чем реально в меньшей мере специалисты получают к ним допуск, тем безопаснее.

Не имеет смысла отдалять от серверов мыши и атрибуты. Внезапно они станут довольно необходимы

Довольно значимым моментом при работе серверных станций считается электричество. Не скупитесь на УПС и батареях.

Сервера извечно требуют проф поддержки. Поэтому не забудьте наблюдать за красными маяками и пронзительными звуками выпускаемым сервером. Стоит известить о сигналах предварительно, чем только потом исправлять неисправности.

Сервер будет работать довольно больше в случае, если его вовсе не станут задирать дополнительно. Отсутствие персональных заданий, лишь принятые. Когда он не работает круглосуточно, тогда так порой безопаснее, прослужит лет шесть, а то и более.

Радивилів, вулиця Миколи Маркелова

  • ЗАКОН УКРАЇНИ «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону України від 11 липня 2001 року №2627-III):
  • Стаття 21. Без згоди автора… але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускається:
  • 1) використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою…;
  • 2) використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях… навчального характеру;
  • 3) відтворення у пресі… публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних… питань у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором…;
  • 5) відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках…

 

Моє дослідження «З історії вулиць Радивилова, містечка на межі Волині і Галичини» опубліковане в альмансі «Брідщина — край на межі Галичини і Волині» (Броди, 2012). Тут вміщені матеріали шостої краєзнавчої конференції Бродівського історико-краєзнавчого музею.

 

Володимир ЯЩУК, журналіст.

 

 

 

Вулиця Миколи Маркелова. Колишня назва – Польова. З’явилася як далека заміська дорога після набуття Радивиловом статусу прикордонного міста, тобто наприкінці 18 століття.

Митна служба, казарми військової варти розташувалися поблизу грунтової дороги, що йшла зі сторони Дубна в напрямку «австрійських» Бродів. Після того, як цю дорогу використали для прокладання залізничного полотна і в 1870-і роки налагодили курсування поїздів через Радивилів з Києва і зі сторони Австро-Угорщини, Польова вулиця забезпечила прямий проїзд до вокзалу з навколишніх населених пунктів зі сторони Крупця. А оскільки 12-й Донський козачий полк мав свої казарми і в районі теперішньої автостанції, і біля залізниці (хутір Гранична при тодішній дорозі на Почаїв), то кінноті, звісно, для переміщення між своїми підрозділами була потрібна пряма заміська дорога.

На корись того, що ще в 19 столітті Польова лежала досить далеко від житлових будівель, свідчить той факт, що померлих внаслідок епідемії холери в 1831 році (більше тисячі радивилівців) поховали метрів за триста за цією дорогою, на піщаному полі. Через півтори сотні літ на місці могил почали зводитися нові житлові квартали Радивилова, і навіть пам’ятного знака біля колишнього кладовища не стало.

Григорій Мелехов, герой роману Михайла Шолохова «Тихий Дон», служив у Радивилові (в творі «Радзивиллово»). Описи, які в зв’язку з цим зустрічаємо, виглядають дуже правдоподібно, і це не дивно, адже, як встановили дослідники творчості письменника, у Радивилові перед Першою світовою війною служили його земляки – пізніше командуючий Верхньодонським повстанням 1919 року Павло Кудинов і Харлампій Єрмаков, 1891 року народження. Кудинов був призваний на військову службу в 1912 році, Єрмаков у 1913-му, направили їх у 12-й Донський козачий полк у Радивилів, тут закінчили навчальну команду і отримали звання старшого урядника, тобто старшого унтер-офіцера. 18 серпня 1914 року цей полк у складі 11 кавалерійської дивізії виступив на автро-угорський фронт, Кудинов і Єрмаков пробули на фронті до 6 січня 1918 року. У зв’язку з революцією козачі частини виявилися деморалізованими і розійшлися по домівках.

Отже, при незаперечному праві автора на художній домисел Шолохов усе-таки описав реальні події, пов’язані з Радивиловом: і колективне згвалтування козаками покоївки, і врятування козаками життя командира 9 драгунського полку дійсно мали місце…

Після прибуття в Радивилів військові рухалися Польовою дорогою, біля кладовища вона виходила на Крупецьку. У «Тихому Доні» читаємо (подаю окремі витримки): «Десь позаду, в сірому слизистому тумані лишилася довга дорога від Манько-Калитвенської слободи до містечка Радзивиллово… На полустанку, де розвантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитах голені люди, які розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів підмостками, помічник ешелонного скомандував сідлання, повів триста з лишком козаків до ветеринарного лазарету… Вахмістри розбили козаків позводно і повели до сотень, розкиданих по маєтках і містечках… Дорога вивела на шосе… Маєток Радзивиллово знаходився за чотири версти від полустанка». І далі один з козаків у розмові з товаришем уточнює: «Це, братику ти мій, маєток княгині Урусової. Тут якраз наша четверта сотня поміщується».

Польова вулиця з огляду на наявність у місті козачого полку часто знала неабияке переміщення військових. Безумовно, слугувала вона і для перекидання сил у ході бойових дій Першої світової, під час відомого Брусиловського прориву 1916 року (в районі Радивилова – на початку червня).

А забудовуватися почала біля залізничного вокзалу, адже напроти двоповерхового приміщення вокзалу, за коліями, сформувався торговий майдан з ларками. Леся Українка у листі від 9 травня 1891 року із с.Колодяжного на Волині, запрошуючи погостювати, писала до Львова дружині Івана Франка: “Хоч їхати залізницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивилові треба чекати дві години, а за той час можна купити собі, що треба…» А в „Ілюстрованому путівнику по Волині” Мечислава Орловича, випущеному у Луцьку в 1929 році, містилася й така інформація про Радивилів: «Готель Говорова при вул. Польовій, Цезірського при вул. К(р)упецькій і Куристиня при вул. Старопоштовій». Як вдалося встановити, будівля колишнього готелю Говорова і ресторану збереглася (в перебудованому вигляді) – двоповерховий корпус з червоної цегли стоїть при виході вулиці Маркелова на вул. 24 Серпня (адреса дому: вул. 24 Серпня, №20). Висота кімнат тут – 3,3 метра. У післявоєнні роки в цьому приміщенні працював залізничний магазин.

Розташований поблизу білений двоповерховий будинок при вул. Маркелова був споруджений за часів Польщі і, за переказами, належав чеській родині.

У 20 столітті почала забудовуватися і частина вул. Польової при перетині з Кременецькою. Малопомітний адмінбудинок комунального підприємства житлово-комунального господарства – це будівля початку 20 ст. Спершу тут стояв штаб 12-ї сотні Донського козачого полку, квартирували командир і ще чотири офіцери. У дворі були велика стайня, склад з амуніцією… За Польщі тут розмістили гмінне управління, поліцейський постерунок. У підвалі приміщення збереглися загратовані камери на 2 і на 8 чоловік – там утримували порушників правопорядку. Після війни радянська влада відкрила на цій базі ремонтну контору.

На протилежному боці вулиці Польової ще за часів Польщі з’явилися бондарний цех, фабрика з виготовлення меду та препаратів бджільництва, свічковий завод, у післявоєнні роки працював ковбасний цех.

У цьому ж районі вулиці Польової колишню хату майстра С.Лукасевича, який брав участь у спорудженні Троїцького собору Почаївської лаври під керівництвом архітектора А.Рухлядєва (за проектом О.Щусєва) після війни пристосували під  школу з російськими класами (дім із червоної цегли, за переказами, споруджений за проектом Щусєва в 1920-і роки).

Нині більша частина вулиці Маркелова приємно вражає своєю охайністю, вона добре заасфальтована. На цій вулиці розташовані районна насіннева інспекція, дім молитви свідків Єгови, приватні магазини.

 

Микола Данилович Маркелов (1920 – 1947) був військовим льотчиком, Герой Радянського Союзу, після війни служив у полку біля Червоноаміська, аеродром знаходився на полі справа від дороги на Крупець. Загинув унаслідок трагічного випадку. Біля вокзалу, при виході вулиці Польової на вул. 17 Вересня (24 Серпня) в довгому приземкуватому будинку, що зберігся, розміщувався штаб цього полку. Так що Маркелову не раз випадало бувати на вулиці, яка тепер носить його ім’я.

 

Радивилів, вулиця Івана Франка

  • Вулиця Івана Франка. Нині найбільше відома тим, що саме за цією адресою розташоване адміністративне приміщення, в якому працюють районна рада і районна державна адміністрація, а також деякі управління та відділи адміністрації.

Вулиця належить до найбільш давніх у місті, очевидно, в ХYІ – ХYІІ століттях прилягала як дорога до оборонного земляного валу городища. У занедбаному вигляді цей вал ще існував у 1672 році, про що записав у своєму щоденнику французький дипломат Вердум. Він же зазначив, що тоді містечко налічувало всього 50 чи 60 будинків. Але щоденно, за його словами, «тут будуються за встановленою слободою, або колом вільності, на десять років». Слобода служилих людей, ремісників, які звільнялися від феодальних повинностей і податків строком на 10 років, якраз і починалася прямо за валом, в тому числі там, де тепер розташована вулиця І.Франка при виході до майдану Незалежності. А звільнення від податків було введене для того, щоб зацікавити людей, насамперед скитальців, переходити на осілий спосіб життя. Поселенці, з огляду на необхідність боронится від набігів кримських татар, збільшували охоронне значення краю для всієї Речі Посполитої. У 1577 році містечко було звільнене від податків, бо було спустошене татарами.

Отже, вулиця за валом формувалася як вулиця ремісників, землеробів, воїнів, з ХYІІ століття тут починають обживатися схильні до крамарства єврейські родини, змушені виїздити з велких міст, де їм забороняли проживання. Вулиця, як і все містечко, зазнала великого руйнування внаслідок татарського набігу 1676 року, завдавали шкоди й часті пожежі, адже будівлі були майже виключно з дерева.

Упродовж кількох століть обличчя вулиці мінялося мало. Її пожвавлювали ярмаркові дні – у 1783 році польський король надав радивилівським міщанам привілей на організацію ярмарків. А отже, й жителі вулиці Валової могли підзаробити на пекарстві, ремісництві, гуральництві (виробництві горілки), просольництві (оптовому скупі худоби), коморництві (здачі в найм житла і приміщень для зберігання товарів). Відомо, що податок на ці види діяльності з містечка Радивилова у 1589 році склав 14 флоринів і 22 гроші, і це без урахування чопового (податку з продажу спиртного – він склав 27 флоринів і 8 грошей). Крамниці, корчми працювали й на тій частині вулиці, де тепер газони майдану Незалежності, та на прилеглих провулках. Веселі компанії могли пройти вулицею прямо до річки Слонівки і її мальовничої заплави (сьогодні прямої дороги нема, є прохід задвірками біля хлівів і куп сміття).

Нової уваги вулиця заслужила в ХІХ столітті, коли на ній (мабуть, на місці старого млина) єврейська родина спорудила довоповерхове приміщення для розмелювання зерна. У другій половині ХХ століття в цьому приміщенні діяли (в різні періоди) готель, міська пральня, хімчистка, бар.

До речі, після війни вулиця отримала нинішню назву – на честь видатного українського письменника, який проїздом зі Львова на Київ і на Волинь (куди їздив у гості до Лесі Українки в село Колодяжне) бував у Радивилові, а ще – підтримував приятельські стосунки з радивилівським літератором Модестом Левицьким. Завдяки своїм зв’язкам з радивилівськими прикордонниками і митниками він одного разу допоміг Іванові Франку без додаткових проблем перетнути кордон біля Радивилова. Після одруження в Києві І.Франко відразу ж вирушив з дружиною на Львів, так що шлюбну ніч вони провели просто в дорозі, зокрема й на станції Радивилів (Радзивилів), де поїзди зупинялися на дві години (для заміни колісних пар вагонів – ширина рейкового полотна в Росії і Австро-Угорщині була різною).

Наприкінці ХІХ столітті на цій вулиці, неподалік млина, за кошти мецената, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга спорудили громадську лазню – це було вельми актуально у зв’язку з наявністю в містечку значної кількості солдатів (12-й Донський козачий полк, прикордонна варта). Лазня діє й сьогодні.

У ХХ столітті як промислові підприємства були відомі два двоповерхові приміщення, одне з одноповерховим східним крилом (на їх місці стоїть приміщення районної ради і райдержадміністрації), зокрема, тут діяв молокозавод.

У 1950 – 1960-і роки частину вулиці Івана Франка розчистили – під площу Леніна, було споруджено й 4-поверхове приміщення райкому партії і райвиконкому (з актовим залом), будинок побуту, дитячий садок. На цій же вулиці в ті часи з’явилися житлові будинки для відповідальних працівників району, приміщення відділення Державного банку, комітету держбезпеки, а також виросли житлові 2- і 4-поверхові будинки при перетині цієї вулиці з вулицею Ворошилова (Олександра Невського). Тому сьогодні ніщо вже не нагадує про давню історію вулиці Івана Франка. Навіть про недавню відомо небагатьом: на постаменті, який «прикрашає» площу й нині, спиною до вулиці Івана Франка і спиною до райкомівських працівників стояла робота відомого скульптора Василя Вінайкіна – бронзовий Ленін, якого тут поставили у вересні 1978 р., а зняли краном через 13 років, у вересні 1991 року.

Сьогодні вулиця І.Франка значиться і в адресах районного суду (колишній банк), відділення Ощадбанку, районного центру соціальних служб для сім’ї та молоді (колишній дитсадок), реабілітаційного центру райуправління соціального захисту населення. Можна без перебільшення сказати, що нині це вулиця ділового центру Радивилова.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Радивилів, вулиця Петра Козланюка

Вулиця Петра Козланюка. Колишні назви – Поштова, Старопоштова. З початку ХІХ століття пролягла за місто, де поряд із дендропарком новою владою (Волинської губернії Російської імперії) було визначене місце під  поштову станцію. Можливо, тут вона існувала й раніше, за часів Речі Посполитої. Тепер це місце – на продовженні вулиці до вірогідного її влиття у вулицю А.Міцкевича. Сьогодні вулиця тут, перед старим і доволі недоглянутим дентропарком, повертає в сторону і виходить до паралельної з нею Паркової, а сто років тому, ймовірно, виводила до палацу князя Урусова.

Поштова станція мала й шинок, про існування якого нагадують уламки старих пляшок з литими написами, знайдені під час земляних робіт. Значення поштової станції два століття тому було незрівнянним – то була єдина змога здійснювати обмін листами, у тому числі з закордоном, а оскільки конверти з Австрії викликали особливий інтерес, то певний час пошта в Радивилові відігравала й роль спеціальної служби з вивчення громадської думки. Найбільш важливі на погляд чиновників конверти тут, починаючи з 1803 року, відривалися (з дотриманням вимог особливої секретності). Пакети з перлюстрованою поштою начальник Поштового департаменту представляв імператорові. При перегляді кореспонденції було потрібно звертати увагу на справи про контрабанду, фінансові операції (“ввіз асигнацій”), а “також і все те, що шкідливе законам і Державі взагалі й зокрема”, щоб “могли бути вжиті належні заходи”. Перлюстрація в Радивилові припинилася в 1839 році, після переведення так званого «чорного кабінету» в Житомир.

Не відомо, чи сам «чорний кабінет» діяв на вулиці Поштовій, але, як і при будь-якій поштовій станції, тут був постоялий двір для мандрівників, котрі діставалися від поселення до поселення поштовими повозами. Мали в дворі й певну кількість коней для перепрягання цих повозів. Отже, з урахуванням наявності поштових чиновників, кухарів шинку, прислуги, конюхів поштова станція була вельми людним місцем.

У 1824 році на пустирі між вулицями Поштовою і Крупецькою (нині О.Невського) заклали будівництво мурованої православної церкви. Оскільки вхід її мав бути зі сторони Поштової, це підкреслило значення вулиці. Поступово відбувалося її заселення, можливо, серед перших поселенців були активісти місцевого Свято-Олександро-Невського братства, утвореного в другій половині ХІХ століття для прискорення будівництва. Обіч вулиці складували будівельні матеріали. Знала вона й приїзди житомирських та київських сановників, які клопоталися залученням додаткових коштів для прискорення будівництва, адже загалом воно розтягнулося на півстоліття. У 70-і роки тільки мулярів і теслярів тут працювало понад сотню.

Особливий рік в історії вулиці – 1874-й. На урочисте відкритя новоспорудженого храму святого Олександра Невського зібралося чи не все містечко, від малого до великого. 15 вересня церква була урочисто освячена архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом за участі настоятеля храму Петра Петровського, який у 1892 році був похований при ньому. Церква відігравала важливу роль у духовному житті краян.

Так, 11 березня 1911 року літератор Модест Левицький писав з Радивилова в редакцію київської газети «Рада»: «27 лютого відправлено було панахиду у місцевій церкві по Шевченку. У неділю 13 березня відбудеться літературно-музичний вечір з живими картинами, прибуток з якого призначено на пам’ятник Шевченкові у Києві. Вечір мав бути 19 лютого, але через те, що дозвіл од губернатора прийшов тільки 17 лютого, довелося відсунути вечір аж на три тижні». Вечір, певна річ, проводили не в церкві, але, судячи з усього, з благословення місцевого настоятеля.

За переказами, на цій вулиці з середини ХІХ століття діяла фабрика гнутих меблів з букового дерева, чия продукція здобула визнання в Європі і в 1911 році отримала золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Італії (Рим). Відомий український письменник, автор повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський ще в 1890 році купив на перший літературний гонорар виготовлене в Радивилові крісло, адже чув про добру славу тутешніх гнутих меблів. Про це вам і сьогодні розкажуть у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського і покажуть куплене у Радивилові крісло. Можливо, було придбане в магазинчику при фабриці на вулиці Поштовій.

Після 1920 року вулиця, яка перестала виводити до пошти (її перевели в центр міста), звалася Старопоштовою. Була відома тим, що тут діяв один із трьох міських готелів (готель Куристиня).

У 30-і роки ця вулиця, вочевидь, знала й Петра Козланюка, письменника, який жив тоді в Радивилові в своєї дружини. Його як «неблагонадійного» залучали до «шарварків» (безоплатних робіт із ремонту вулиць). У післявоєнні роки вулицю назвали ім’ям автора роману «Юрко Крук» і багатьох повістей та оповідань про західноукраїнське життя в умовах польського режиму.

Наприкінці червня 1941 року на майдані біля церкви пройшов мітинг на підтрику Акту відновлення Української держави, проголошеного 30 червня 1941 року в Львові.

У 50-і роки в дендропарку, до якого виходить вулиця, проводилися багатолюдні виставки досягнень народного господарства району, відбувалися мітинги, концерти і масові гуляння.

Поряд із цим парком кілька десятиліть існувало управлінське приміщення Червоноармійського лісництва Дубенського лісгоспзагу. Працював райвідділ народної освіти, деякий час діяв дитсадок. У 80-і роки на вулиці К.Маркса (Кременецькій) було споруджено 5-поверховий житловий будинок, який змінив конфігурацію вулиці П.Козланюка.

На цій вулиці жили відомі в районі господарські працівники Олександр Тихончук, Михайло Лиходій, Григорій Мащук, Григорій Іпаткін. Назва вулиці значиться в адресі районної прокуратури.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Фото вулиці авторське.

Радивилів, вулиця Лев’ятинська

Вулиця Лев’ятинська. З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев’ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої заплави зі ставом і через греблю на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Оскільки погода стояла гарна, я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки і міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів–Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – грунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої райветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Тут проводили хрещення віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу, багатого на ягоди та гриби.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до тутешнього травознавця і цілителя Андрія Заболотного (1900 – 1988).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев’ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна кризи, судячи з усього, змусила потенційних інвесторів переглянути свої плани.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Радивилів, вулиця М.Четвертного

Вулиця Михайла Четвертного. З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю М.Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці М.Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину біля м’ясного павільйону), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше — Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесені і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні є частина вулиці М.Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – розташовані порівняно нові вулиці М.Грушевського і О.Пушкіна. Люди старшого покління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична по другий бік залізниці. «Жіноча» назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, — чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 р. починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр. Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону.

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1874 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т.ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоїть готель.

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю М.Маркелова. На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста, Героя Радянського Союзу Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховані у центр с.Підзамчого, на могилі встановлено пам’ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів магазин меблів і господарських товарів. Ця подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми так і не був споруджений. Торік за його добудову взялася приватна фірма, проте криза зупинила роботу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету заасфальтувала вулицю М.Четвертного і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням школи-гімназії, які щодня проходять тут на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, що їх оточують фруктові дерева. У деяких дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Фото автора (сучасні).

Радивилів, вулиця Олександра Невського

Вулиця Олександра Невського. Колишні назви – Крупецька, Ворошилова, 11 Листопада. З найдавніших часів одна з головних вулиць, була дорогою, яка сполучала Радивилів з Крупцем. У ХІХ столітті в Крупці діяли митниця другої лінії, поштова станція, де можна було перепрягти коней. У цьому селі організовувалися багатолюдні ярмарки.

Вулиця зберегла непрямолінійний вигляд, очевидно, в давнину її продовженням стала вулиця (дорога) на Почаїв. За розповідями старожилів, при цій вулиці існувало старовинне кладовище (нині газон перед 5-поверховим будинком №10), окремі похилені хрести і занедбана каплиця стояли ще на початку ХХ століття. Саме тут знайшли вічний спочинок перші покоління радивилівців. Малоймовірно, що кладовище могло бути закладене в центрі поселення. Мабуть, у ХYІ – ХYІІ століттях Радивилів будувався в основному обабіч вулиці Почаївської. З поширенням забудови на вулицю Крупецьку виникла необхідність визначити для кладовища інше місце – його вибрали на той час далеко за містом. Колись місцевий краєзнавець Федір Бортник показував на цьому кладовищі місце, де, за відомими йому переказами, був похований козацький полковник, який помер унаслідок поранень після Берестецької битви 1651 року. Цілком вірогідно, що це кладовище дійсно існує з другої половини ХYІІ століття.

Наприкінці ХYІІІ століття Радивилів у зв’язку із втратою Польщею незалежності опинився у складі Росії, причому став її прикордонним поселенням. Війська розквартирували на хуторі за містечком, там, де тепер автобусна станція. А значить, і південна частина дороги на Крупець почала ще більше відігравати роль міської вулиці. До речі, герой роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова – Григорій Мелехов, якого письменник писав на основі спогадів своїх односельчан-станичників, після розвантаження їхнього підрозділу на станції в Радивилові (у творі «Радзивилово»), вирушив верхи в колоні на місце служби – на хутір за місто. З цією службою пов’язано в романі кілька забавних епізодів (2-а глава 3-ї частини 1-ї книги). Відомо, що в Радивилові перед Першою світовою війною дійсно стояв 12-й Донський козацький полк.

Містечко і зокрема вулиця Крупецька заповнені були в основному дерев’яними будівлями, які часто потерпали від пожеж. Тож наявність на цій вулиці пожежної частини вказує на давність потреби в такій службі. Наприклад, про одну з пожеж, у 1854 році, з документів дізнаємося: спочатку зайнявся будинок міщанина І.Торченюка, а потім було винищено серед містечка 5 єврейських кам’яних будинків на 11400 рублів, у тому числі дім купця Данила Гартенштейна, а ще – дерев’яних будинків – 24, крамниць кам’яних – 50, дерев’яних – 73 (збиток оцінено в 7649 рублів), заодно в будинках і крамницях згоріло майна на 32510 рублів. Усього пожежею було завдано збитку на 51559 рублів сріблом.

Наявність військових змушувала місцеву владу зважати на їх потреби, адже офіцери 12 Донського козацького полку і 18-ї Волинської прикордонної бригади жили в місті з сім’ями, в тому числі на вулиці Крупецькій. У 1873 році відкрито однокласне народне училище, згодом на цьому місці за кошти мецената Мойсея Гінсбурга збудували міську школу, яка відкрилася в 1902 році (в тому приміщенні нині загальноосвітній ліцей). Тут працювало й вечірнє відділення для дорослих. Навчання було платне.

При визначенні місця під ще одну православну церкву теж врахували думку військових (Свято-Введенська біля залізничної станції не вміщала парафіян, а жителі вулиці Крупецької відвідували здебільшого невелику кладовищну Свято-Павлівську, яку спорудили на свої кошти Каверіни). У цій церкві був похований сенатор, дійсний таємний радник Павло Нілович Каверін, а його син полковник Петро Каверін, у минулому приятель Олександра Пушкіна, командир прикордонної варти в Радивилові, очевидно, знайшов спочинок біля цієї церкви, поряд із князем Петром Вадбольським (1831 – 1885)  (після реконструкції в 1990-і роки майже зруйнована церква стала каплицею).

Вулиця Крупецька набула нового значення після освячення церкви князя Олександра Невського в 1874 році. Її іконостас та ікони  замовили в Санкт-Петербузі при участі академіків Миколи Федюшкіна і Федора Васильєва. До речі, ім’я О.Невського з 1991 року носить і вулиця, біля якої возноситься цей храм.

Через вулицю Крупецьку напроти церкви працювала фабрика перламутрових гудзиків.

При цій вулиці жив лікар-хірург і просвітянин Петро Шепченко (в районі управління «Радивилівгаз»), у нього часто бував письменник і лікар Модест Левицький, із графського роду, який у 1907 році, живучи в Радивилові, випустив свою першу книжку «Оповідання». Вплив цих діячів на громадське життя місцевих українців був вельми відчутний.

Вулиця з давніх часів привертала увагу своїми магазинами, кав’ярнями, тут діяли приватні хлібопекарні, фотоательє, кінематограф (з початку ХХ ст.).

Незадовго перед Першою світовою війною біля народної школи урочисто відкрили пам’ятник-погруддя царю Олександру ІІ, але з приходом у серпні 1914 року в місто австрійського війська пам’ятник було знищено. Вулиця опинилася в зоні бойових дій і неабияк постраждала.

17 вересня 1939 року на в’їзді в місто зі сторони Крупця молодь спорудила вбрану зеленими гілками і квітами арку – зустрічала Червону армію, яка несла краєві визволення від польських шовіністів.

У 1941 році, наприкінці червня, тут здійснювали танкові маневри екіпажі 8-го механізованого корпусу генерала Дмитра Рябишева. Затим рухалися моторизовані підрозділи гітлерівської армії. Згодом вулицею Крупецькою проїхали вантажівкою на Рівне письменники Улас Самчук і Олена Теліга, про що Самчук залишив спогад у публіцистичній книзі «На білому коні».

Визвольний 1944-й так само був позначений великим переміщенням бойової техніки.

Суттєво змінилася вулиця в другій половині ХХ століття. Частину її, яка виходила на вулицю Почаївську, у 70 – 80-і роки перекрила площа з райвузлом зв’язку, торговим комплексом, 3-поверховим універмагом.  У 1977 році на місці складів райспоживспілки здано в експлуатацію перший 5-поверховий житловий будинок (№10), і невдовзі автобусна станція, яка була перед його фасадом, перенесена в новозбудоване приміщення при цій же вулиці, але на околиці міста. Ще в 60-і роки на місці старих дерев’яних хат з’явилося і кілька двоповерхових будинків. У 1981 р. відкрили готель із рестораном. У 80-і споруджено ще дві 5-поверхівки, кілька 4-поверхових будинків.

У двоповерховому будинку райспожиспілки при площі в один час перший поверх займала книгарня, згодом вона була в торговельному приміщенні на протилежному боці вулиці. Нині такого вибору книжок для продажу у Радивилові немає.

Уже три десятки літ вулиця наповнюється строкатою публікою в дні відзначення 9 Травня – багатолюдна маніфестація вирушає до заміського меморіалу Слави і братських могил полеглих воїнів-визволителів.

Покладаються вінки та квіти і до пам’ятника воїнам-визволителям, який тепер опинився поряд із новоспорудженим центром зайнятості населення, а також до пам’ятника Герою Радянського Союзу артилеристу Павлу Стрижаку біля школи №2, яка відкрита в 1982 році (тоді ж сюди перенесли пам’ятник, що раніше стояв на острівку біля ставу).

Вулиця, яка була тоді частиною автотраси Рівне – Львів, знала пожвавлення господарської діяльності в 80-і роки, коли тут працювали райсільгосптехніка, райагробуд, пересувна механізована колона тресту «Рівнеагробуд», потужно заявляли про себе автоколона, райсільгоспхімія, яка розташувалася за під’їзною віткою залізниці з мостом над автодорогою.

Нині на улиці О.Невського розташовані ряд нових малих приватних підприємств, про існування яких мало хто знає. З’явилися нові кафе, магазини з продажу продуктів, меблів, теплообігрівального обладнання тощо. Вулицею курсує міський автобус.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Фото автора (сучасні).

Радивилів, вулиця Паркова

Вулиця Паркова. Колишня назва – Липова, в радянський час – Комуністична. Очевидно, з’явилася після того, як новий власник Радивилова князь Урусов у другій половині ХІХ століття звів двоповерховий палац при давній дорозі з містечка до приміського села Бугаївки.

За переказами, заклав біля нього гай рідкісних порід дерев (там тепер дендропарк, частково міський парк), гай виходив до шляху на Бугаївку. Князь Урусов, походячи з давнього аристократичного роду, підтримував зв’язки з багатьма відомими людьми Росії. Відомо, що входив до Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст. позаурядової органiзацiї, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична. Навіть очолював цей комітет.

Дорога, обсаджена липами, виводила прямо до палацу, що перекривав цюРадивилів. Палац князя Урусова путь, змушуючи жителів Бугаївки і Сестрятина, які приїздили кінними возами в містечко на ярмарки, огинати садибу. За часів Польщі обійстя було занедбане, колишній палац, залишившись бездоглядним, поступово зруйнувався.

Оскільки Урусов володів 3938 десятинами сільгоспугідь, у тому числі 1355 орної, мав 150 коней, 132  голови великої рогатої худоби, чимало радивилівців наймалися на роботу до нього, ходили вирішувати в його управителів свої побутові проблеми,  отож з року в рік перетворювали шлях до палацу на доволі людний.

Відбувалася забудова вздовж дороги, яка залишалася не вимощеною щебенем до 30-х років і в зливи ставала малопрохідною.

За часів Польщі при в’їзді з вулиці Кременецької на Липову у великому приземкуватому будинку зліва (тепер це житловий дім) працював міський магістрат. Чимало літ тут головував поляк Вінцент Бирка. Сюди городяни приходили вирішувати різноманітні проблеми, – утім, українцям це було робити дедалі важче: давалася взнаки шовіністична політика Варшави.

У 1942 році німецькі фашисти одне з двох гето для місцевих євреїв, обнесене колючим дротом, влаштували при вулиці Липовій, на території, де тепер частина парку. Приречені на розправу були розстріляні в лісі поблизу хутора Пороховня. Як розповідали старожили міста, українці співчутливо ставилися до приречених, по можливості передавали їм їжу, надавали сприяння втікачам.

Після війни посаджено парк, у якому в різні періоди діяли розважальні атракціони, спортивні і танцювальний майданчики, дитяче містечко, був фонтан. У парку працював дитячий садок комбінату хлібопродуктів, у цьому ж приміщенні починав свою біографію загальноосвітній ліцей. Нині на території парку при вулиці Парковій діють інтернет-клуб, більярдний зал тощо.

У радянський час на вулиці Комуністичній працювали районні органи влади, зокрема, райком компартії (у тому приміщенні сьогодні розташовані районний будинок школяра і районна дитяча бібліотека). На цій же вулиці діяла середня школа (нині приміщення дитячої школи мистецтв). Тут виросли одні з перших у місті житлових двоповерхівок, де отримували квартири й керівники району. Розгорнулося будівництво корпусів професійно-технічного училища (зараз професійний ліцей). Одним з провідних промислових підприємств району стала швейна фабрика «Маяк», було споруджено нові виробничі корпуси. До вулиці Паркової примикає територія комбінату хлібопродуктів – на цьому місці ще за царської Росії розгорнули виробництво борошна підприємливі єврейські родини.

На вулиці Парковій розташована міськрада, яка за останні роки немало зробила для поліпшення благоустрою Радивилова, в тому числі й для упорядкування «своєї» вулиці. А ще вулиця наповнюється святково вдягнутими людьми у дні реєстрації шлюбів – цю церемонію працівники загсу проводять в актовому залі міськради. Можна сказати, з вулиці Паркової починається завтрашній день міста.

Колишня малозначуща дорога до Бугаївки перетворилася на доволі людну вулицю, яка нині поєднала житлові квартали міста і саме місто з селом, не відразу й визначиш, де закінчується власне Радивилів. При цій вулиці – стадіон «Колос», де відбуваються спортивні поєдинки як місцевого, так і міжобласного значення, проходили концерти. Відразу за стадіоном пролягає під’їзна вітка залізниці, яка, завершуючи вулицю Паркову, виходить до комбінату хлібопродуктів. На цій вулиці діяли й райком ДТСААФ (затим Товариства сприяння обороні України), товариство мисливців та рибалок зі своїм магазином.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Радивилів, вулиця Почаївська

Вулиця Почаївська. Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі  настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїів через Радивилів (Радзивилів).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району школи-гімназії у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем’янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 р., за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990 р. її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Легко передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем О.Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козачого полку (військовий старшина Назар’єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (зараз там залишилася напівзасипана яма, яка влітку заростає травою). Ближче до міста частково збереглася колишня водонапірна башта, у якій дехто схильний вбачати більш значущу пам’ятку минулого.

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку ім. Т.Шевченка). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій). На кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників «для упізнання», насправді – для виявлення їх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за визволення Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки урочисто пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на все місто. Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), райвідділом міліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), управлінням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною станцією. Тут діють відділення банку, ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні.

Володимир ЯЩУК, журналіст.