Радивилів, вулиця Олександра Невського

Вулиця Олександра Невського. Колишні назви – Крупецька, Ворошилова, 11 Листопада. З найдавніших часів одна з головних вулиць, була дорогою, яка сполучала Радивилів з Крупцем. У ХІХ столітті в Крупці діяли митниця другої лінії, поштова станція, де можна було перепрягти коней. У цьому селі організовувалися багатолюдні ярмарки.

Вулиця зберегла непрямолінійний вигляд, очевидно, в давнину її продовженням стала вулиця (дорога) на Почаїв. За розповідями старожилів, при цій вулиці існувало старовинне кладовище (нині газон перед 5-поверховим будинком №10), окремі похилені хрести і занедбана каплиця стояли ще на початку ХХ століття. Саме тут знайшли вічний спочинок перші покоління радивилівців. Малоймовірно, що кладовище могло бути закладене в центрі поселення. Мабуть, у ХYІ – ХYІІ століттях Радивилів будувався в основному обабіч вулиці Почаївської. З поширенням забудови на вулицю Крупецьку виникла необхідність визначити для кладовища інше місце – його вибрали на той час далеко за містом. Колись місцевий краєзнавець Федір Бортник показував на цьому кладовищі місце, де, за відомими йому переказами, був похований козацький полковник, який помер унаслідок поранень після Берестецької битви 1651 року. Цілком вірогідно, що це кладовище дійсно існує з другої половини ХYІІ століття.

Наприкінці ХYІІІ століття Радивилів у зв’язку із втратою Польщею незалежності опинився у складі Росії, причому став її прикордонним поселенням. Війська розквартирували на хуторі за містечком, там, де тепер автобусна станція. А значить, і південна частина дороги на Крупець почала ще більше відігравати роль міської вулиці. До речі, герой роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова – Григорій Мелехов, якого письменник писав на основі спогадів своїх односельчан-станичників, після розвантаження їхнього підрозділу на станції в Радивилові (у творі «Радзивилово»), вирушив верхи в колоні на місце служби – на хутір за місто. З цією службою пов’язано в романі кілька забавних епізодів (2-а глава 3-ї частини 1-ї книги). Відомо, що в Радивилові перед Першою світовою війною дійсно стояв 12-й Донський козацький полк.

Містечко і зокрема вулиця Крупецька заповнені були в основному дерев’яними будівлями, які часто потерпали від пожеж. Тож наявність на цій вулиці пожежної частини вказує на давність потреби в такій службі. Наприклад, про одну з пожеж, у 1854 році, з документів дізнаємося: спочатку зайнявся будинок міщанина І.Торченюка, а потім було винищено серед містечка 5 єврейських кам’яних будинків на 11400 рублів, у тому числі дім купця Данила Гартенштейна, а ще – дерев’яних будинків – 24, крамниць кам’яних – 50, дерев’яних – 73 (збиток оцінено в 7649 рублів), заодно в будинках і крамницях згоріло майна на 32510 рублів. Усього пожежею було завдано збитку на 51559 рублів сріблом.

Наявність військових змушувала місцеву владу зважати на їх потреби, адже офіцери 12 Донського козацького полку і 18-ї Волинської прикордонної бригади жили в місті з сім’ями, в тому числі на вулиці Крупецькій. У 1873 році відкрито однокласне народне училище, згодом на цьому місці за кошти мецената Мойсея Гінсбурга збудували міську школу, яка відкрилася в 1902 році (в тому приміщенні нині загальноосвітній ліцей). Тут працювало й вечірнє відділення для дорослих. Навчання було платне.

При визначенні місця під ще одну православну церкву теж врахували думку військових (Свято-Введенська біля залізничної станції не вміщала парафіян, а жителі вулиці Крупецької відвідували здебільшого невелику кладовищну Свято-Павлівську, яку спорудили на свої кошти Каверіни). У цій церкві був похований сенатор, дійсний таємний радник Павло Нілович Каверін, а його син полковник Петро Каверін, у минулому приятель Олександра Пушкіна, командир прикордонної варти в Радивилові, очевидно, знайшов спочинок біля цієї церкви, поряд із князем Петром Вадбольським (1831 – 1885)  (після реконструкції в 1990-і роки майже зруйнована церква стала каплицею).

Вулиця Крупецька набула нового значення після освячення церкви князя Олександра Невського в 1874 році. Її іконостас та ікони  замовили в Санкт-Петербузі при участі академіків Миколи Федюшкіна і Федора Васильєва. До речі, ім’я О.Невського з 1991 року носить і вулиця, біля якої возноситься цей храм.

Через вулицю Крупецьку напроти церкви працювала фабрика перламутрових гудзиків.

При цій вулиці жив лікар-хірург і просвітянин Петро Шепченко (в районі управління «Радивилівгаз»), у нього часто бував письменник і лікар Модест Левицький, із графського роду, який у 1907 році, живучи в Радивилові, випустив свою першу книжку «Оповідання». Вплив цих діячів на громадське життя місцевих українців був вельми відчутний.

Вулиця з давніх часів привертала увагу своїми магазинами, кав’ярнями, тут діяли приватні хлібопекарні, фотоательє, кінематограф (з початку ХХ ст.).

Незадовго перед Першою світовою війною біля народної школи урочисто відкрили пам’ятник-погруддя царю Олександру ІІ, але з приходом у серпні 1914 року в місто австрійського війська пам’ятник було знищено. Вулиця опинилася в зоні бойових дій і неабияк постраждала.

17 вересня 1939 року на в’їзді в місто зі сторони Крупця молодь спорудила вбрану зеленими гілками і квітами арку – зустрічала Червону армію, яка несла краєві визволення від польських шовіністів.

У 1941 році, наприкінці червня, тут здійснювали танкові маневри екіпажі 8-го механізованого корпусу генерала Дмитра Рябишева. Затим рухалися моторизовані підрозділи гітлерівської армії. Згодом вулицею Крупецькою проїхали вантажівкою на Рівне письменники Улас Самчук і Олена Теліга, про що Самчук залишив спогад у публіцистичній книзі «На білому коні».

Визвольний 1944-й так само був позначений великим переміщенням бойової техніки.

Суттєво змінилася вулиця в другій половині ХХ століття. Частину її, яка виходила на вулицю Почаївську, у 70 – 80-і роки перекрила площа з райвузлом зв’язку, торговим комплексом, 3-поверховим універмагом.  У 1977 році на місці складів райспоживспілки здано в експлуатацію перший 5-поверховий житловий будинок (№10), і невдовзі автобусна станція, яка була перед його фасадом, перенесена в новозбудоване приміщення при цій же вулиці, але на околиці міста. Ще в 60-і роки на місці старих дерев’яних хат з’явилося і кілька двоповерхових будинків. У 1981 р. відкрили готель із рестораном. У 80-і споруджено ще дві 5-поверхівки, кілька 4-поверхових будинків.

У двоповерховому будинку райспожиспілки при площі в один час перший поверх займала книгарня, згодом вона була в торговельному приміщенні на протилежному боці вулиці. Нині такого вибору книжок для продажу у Радивилові немає.

Уже три десятки літ вулиця наповнюється строкатою публікою в дні відзначення 9 Травня – багатолюдна маніфестація вирушає до заміського меморіалу Слави і братських могил полеглих воїнів-визволителів.

Покладаються вінки та квіти і до пам’ятника воїнам-визволителям, який тепер опинився поряд із новоспорудженим центром зайнятості населення, а також до пам’ятника Герою Радянського Союзу артилеристу Павлу Стрижаку біля школи №2, яка відкрита в 1982 році (тоді ж сюди перенесли пам’ятник, що раніше стояв на острівку біля ставу).

Вулиця, яка була тоді частиною автотраси Рівне – Львів, знала пожвавлення господарської діяльності в 80-і роки, коли тут працювали райсільгосптехніка, райагробуд, пересувна механізована колона тресту «Рівнеагробуд», потужно заявляли про себе автоколона, райсільгоспхімія, яка розташувалася за під’їзною віткою залізниці з мостом над автодорогою.

Нині на улиці О.Невського розташовані ряд нових малих приватних підприємств, про існування яких мало хто знає. З’явилися нові кафе, магазини з продажу продуктів, меблів, теплообігрівального обладнання тощо. Вулицею курсує міський автобус.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Фото автора (сучасні).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*