Радивилів, вулиця Миколи Маркелова

  • ЗАКОН УКРАЇНИ «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону України від 11 липня 2001 року №2627-III):
  • Стаття 21. Без згоди автора… але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускається:
  • 1) використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою…;
  • 2) використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях… навчального характеру;
  • 3) відтворення у пресі… публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних… питань у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором…;
  • 5) відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках…

 

Моє дослідження «З історії вулиць Радивилова, містечка на межі Волині і Галичини» опубліковане в альмансі «Брідщина — край на межі Галичини і Волині» (Броди, 2012). Тут вміщені матеріали шостої краєзнавчої конференції Бродівського історико-краєзнавчого музею.

 

Володимир ЯЩУК, журналіст.

 

 

 

Вулиця Миколи Маркелова. Колишня назва – Польова. З’явилася як далека заміська дорога після набуття Радивиловом статусу прикордонного міста, тобто наприкінці 18 століття.

Митна служба, казарми військової варти розташувалися поблизу грунтової дороги, що йшла зі сторони Дубна в напрямку «австрійських» Бродів. Після того, як цю дорогу використали для прокладання залізничного полотна і в 1870-і роки налагодили курсування поїздів через Радивилів з Києва і зі сторони Австро-Угорщини, Польова вулиця забезпечила прямий проїзд до вокзалу з навколишніх населених пунктів зі сторони Крупця. А оскільки 12-й Донський козачий полк мав свої казарми і в районі теперішньої автостанції, і біля залізниці (хутір Гранична при тодішній дорозі на Почаїв), то кінноті, звісно, для переміщення між своїми підрозділами була потрібна пряма заміська дорога.

На корись того, що ще в 19 столітті Польова лежала досить далеко від житлових будівель, свідчить той факт, що померлих внаслідок епідемії холери в 1831 році (більше тисячі радивилівців) поховали метрів за триста за цією дорогою, на піщаному полі. Через півтори сотні літ на місці могил почали зводитися нові житлові квартали Радивилова, і навіть пам’ятного знака біля колишнього кладовища не стало.

Григорій Мелехов, герой роману Михайла Шолохова «Тихий Дон», служив у Радивилові (в творі «Радзивиллово»). Описи, які в зв’язку з цим зустрічаємо, виглядають дуже правдоподібно, і це не дивно, адже, як встановили дослідники творчості письменника, у Радивилові перед Першою світовою війною служили його земляки – пізніше командуючий Верхньодонським повстанням 1919 року Павло Кудинов і Харлампій Єрмаков, 1891 року народження. Кудинов був призваний на військову службу в 1912 році, Єрмаков у 1913-му, направили їх у 12-й Донський козачий полк у Радивилів, тут закінчили навчальну команду і отримали звання старшого урядника, тобто старшого унтер-офіцера. 18 серпня 1914 року цей полк у складі 11 кавалерійської дивізії виступив на автро-угорський фронт, Кудинов і Єрмаков пробули на фронті до 6 січня 1918 року. У зв’язку з революцією козачі частини виявилися деморалізованими і розійшлися по домівках.

Отже, при незаперечному праві автора на художній домисел Шолохов усе-таки описав реальні події, пов’язані з Радивиловом: і колективне згвалтування козаками покоївки, і врятування козаками життя командира 9 драгунського полку дійсно мали місце…

Після прибуття в Радивилів військові рухалися Польовою дорогою, біля кладовища вона виходила на Крупецьку. У «Тихому Доні» читаємо (подаю окремі витримки): «Десь позаду, в сірому слизистому тумані лишилася довга дорога від Манько-Калитвенської слободи до містечка Радзивиллово… На полустанку, де розвантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитах голені люди, які розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів підмостками, помічник ешелонного скомандував сідлання, повів триста з лишком козаків до ветеринарного лазарету… Вахмістри розбили козаків позводно і повели до сотень, розкиданих по маєтках і містечках… Дорога вивела на шосе… Маєток Радзивиллово знаходився за чотири версти від полустанка». І далі один з козаків у розмові з товаришем уточнює: «Це, братику ти мій, маєток княгині Урусової. Тут якраз наша четверта сотня поміщується».

Польова вулиця з огляду на наявність у місті козачого полку часто знала неабияке переміщення військових. Безумовно, слугувала вона і для перекидання сил у ході бойових дій Першої світової, під час відомого Брусиловського прориву 1916 року (в районі Радивилова – на початку червня).

А забудовуватися почала біля залізничного вокзалу, адже напроти двоповерхового приміщення вокзалу, за коліями, сформувався торговий майдан з ларками. Леся Українка у листі від 9 травня 1891 року із с.Колодяжного на Волині, запрошуючи погостювати, писала до Львова дружині Івана Франка: “Хоч їхати залізницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивилові треба чекати дві години, а за той час можна купити собі, що треба…» А в „Ілюстрованому путівнику по Волині” Мечислава Орловича, випущеному у Луцьку в 1929 році, містилася й така інформація про Радивилів: «Готель Говорова при вул. Польовій, Цезірського при вул. К(р)упецькій і Куристиня при вул. Старопоштовій». Як вдалося встановити, будівля колишнього готелю Говорова і ресторану збереглася (в перебудованому вигляді) – двоповерховий корпус з червоної цегли стоїть при виході вулиці Маркелова на вул. 24 Серпня (адреса дому: вул. 24 Серпня, №20). Висота кімнат тут – 3,3 метра. У післявоєнні роки в цьому приміщенні працював залізничний магазин.

Розташований поблизу білений двоповерховий будинок при вул. Маркелова був споруджений за часів Польщі і, за переказами, належав чеській родині.

У 20 столітті почала забудовуватися і частина вул. Польової при перетині з Кременецькою. Малопомітний адмінбудинок комунального підприємства житлово-комунального господарства – це будівля початку 20 ст. Спершу тут стояв штаб 12-ї сотні Донського козачого полку, квартирували командир і ще чотири офіцери. У дворі були велика стайня, склад з амуніцією… За Польщі тут розмістили гмінне управління, поліцейський постерунок. У підвалі приміщення збереглися загратовані камери на 2 і на 8 чоловік – там утримували порушників правопорядку. Після війни радянська влада відкрила на цій базі ремонтну контору.

На протилежному боці вулиці Польової ще за часів Польщі з’явилися бондарний цех, фабрика з виготовлення меду та препаратів бджільництва, свічковий завод, у післявоєнні роки працював ковбасний цех.

У цьому ж районі вулиці Польової колишню хату майстра С.Лукасевича, який брав участь у спорудженні Троїцького собору Почаївської лаври під керівництвом архітектора А.Рухлядєва (за проектом О.Щусєва) після війни пристосували під  школу з російськими класами (дім із червоної цегли, за переказами, споруджений за проектом Щусєва в 1920-і роки).

Нині більша частина вулиці Маркелова приємно вражає своєю охайністю, вона добре заасфальтована. На цій вулиці розташовані районна насіннева інспекція, дім молитви свідків Єгови, приватні магазини.

 

Микола Данилович Маркелов (1920 – 1947) був військовим льотчиком, Герой Радянського Союзу, після війни служив у полку біля Червоноаміська, аеродром знаходився на полі справа від дороги на Крупець. Загинув унаслідок трагічного випадку. Біля вокзалу, при виході вулиці Польової на вул. 17 Вересня (24 Серпня) в довгому приземкуватому будинку, що зберігся, розміщувався штаб цього полку. Так що Маркелову не раз випадало бувати на вулиці, яка тепер носить його ім’я.